для форми

"МИСТЕЦТВО ДЛЯ МИСТЕЦТВА" - свого роду троп, що, починаючи з доби пізнього романтизму (передовсім франц.), означає граничну ізоляцію художньої діяльності від довколишньої дійсності, герметизацію художнього твору від цієї дійсності і як необхідний наслідок такого статусу мистецької діяльності - мистецьке зосередження на її суто формальних, технічних, підкреслено іманентних проблемах. Історично "М.д.м." виникає як естетичний епілог європейського романтизму з його радикальною емансипацією від жорсткого прагматизму тогочасної цивілізації. Відповідним чином назва "М.д. м." за своїм походженням спочатку означала певну суму суто літературних явищ - франц., а потім рос. красного письменства. Естетичного розголосу у той період набула суто теоретична рефлексія на саму можливість радикальної артистичної ізоляції, її конкретних художніх наслідків. Така рефлексія, поряд з полемічними надуживаннями прихильників "М.д.м.", мала важливе значення для розуміння подальших мистецьких маршрутів Європи. Суперечки довкола "М.д.м." необхідним чином повертали мистецьку зіницю всіх її орієнтацій і вподобань до проблеми самої онтології художнього твору і відповідно наближали мистецькі революції поч. XX ст. Дедалі нові й новітні художні напрями, від імпресіонізму до авангарду й постмодернізму, містять у собі той чи той відгомін пізньоромантичного пафосу "М.д.м.", своєрідно перетворений у практиці цих напрямів, у самій субстанції їхньої образності. Певне значення постулати "М.д.м." мали і для становлення мистецтвознавства і літературознавства сучасного типу з їхнім гострим аналітичним інтересом до художньої форми, до її генези, функції, еволюції, а також для художньої критики - для зростання її фахової культури, вивільнення від публіцистичної риторики. Особливу долю спадщина і гасла "М.д.м." мали в Росії та Україні наприк. XIX - на поч. XX ст. - для емансипації місцевого художнього процесу від тотального упокорення поточній суспільній проблематиці, яка віддавна претендувала на панівну роль провідної семантики у тому процесі. Повернення рос. "срібного віку" до "М.д.м.", так само як і навернення до нього генерації часопису "У країнська хата", засвідчують немалий, хай і прихований вплив тієї спадщини і тих гасел у національній культурі поч. XX ст. Характерно, що затим, після утвердження тоталітарного режиму з його брутальною у своїй одвертості орієнтацією на утилітарно-пропагандивне псевдомистецтво, офіційна естетика всі свої побудови розпочинала з ритуальної "полеміки" з "М.д.м." як свого роду світоглядним алгоритмом усіх подальших різновидів артистичного "самостійництва". Ця "полеміка", серед іншого, викреслила із мистецької пам'яті доволі своєрідне явище т. зв. "комуністичного М.д.м." у радянському авангарді 1920-х рр., тобто спробу до інституалізації художницького "самостійництва" у тогочасному радянському суспільстві.

en\ \ rough specimen

1) зовні, зовнішньо

2) іззовні

3) напоказ; не по суті; для годиться; про людське око

* * *

1) зовнішньо, зовні

2) для годиться, напоказ; для форми, не по суті

1) зовнішньо, зовні

2) для годиться, напоказ; для форми, не по суті

1. n

1) господар, хазяїн; власник; пан, добродій

2) учитель

3) глава коледжу (в Оксфорді та Кембриджі)

4) магістр

5) майстер, спеціаліст; кваліфікований робітник

6) великий (знаменитий) художник, майстер

7) панич, пан

8) (the M.) Христос

9) капітан; шкіпер

10) модель; оригінал, взірець

2. v

1) справлятися, переборювати; підпорядковувати собі

2) оволодівати, опановувати; вивчати

* * *

1) хазяїн, власник, господар; пан

2) учитель

3) глава коледжу

4) магістр ( учений ступінь)

5) майстер, знавець своєї справи, спеціаліст, фахівець

6) видатний, художник

7) у назвах посад

8) молодий пан, барчук (при звертанні до юнак дiaл. старший син титулованої особи)

9) ( The Master) Христос

10) мop. капітан, шкіпер ( торговельного судна); icт. штурман ( на військовому судні)

11) cпeц. модель ( для форми); оригінал, зразок; перший оригінал ( у звукозапису masterdisk(с))

12) посібник

1) головний, старший

2) основний; зведений

3) контрольний

1) справлятися, долати, підкоряти собі; упоратися; переборювати

2) опановувати, оволодівати (знаннями, мовою)

3) керувати, управляти

4) як компонент складних слів, відповідає укр. компоненту-(-master) щогловик

1) хазяїн, власник, господар; пан

2) учитель

3) глава коледжу

4) магістр ( учений ступінь)

5) майстер, знавець своєї справи, спеціаліст, фахівець

6) видатний, художник

7) у назвах посад

8) молодий пан, барчук (при звертанні до юнак дiaл. старший син титулованої особи)

9) ( The Master) Христос

10) мop. капітан, шкіпер ( торговельного судна); icт. штурман ( на військовому судні)

11) cпeц. модель ( для форми); оригінал, зразок; перший оригінал ( у звукозапису masterdisk(с))

12) посібник

1) головний, старший

2) основний; зведений

3) контрольний

1) справлятися, долати, підкоряти собі; упоратися; переборювати

2) опановувати, оволодівати (знаннями, мовою)

3) керувати, управляти

4) як компонент складних слів, відповідає укр. компоненту-(-master) щогловик

1. n

1) форма, обрис; образ

2) певна форма, порядок

3) вигляд, образ, подоба

4) привид, примара

5) стан, становище

6) спортивна форма

7) зразок, модель; шаблон

8) формочка (для пудингу тощо)

2. v

1) надавати форми; робити за певним зразком

2) виготовляти, створювати (з чогось)

3) надавати чіткої форми, приводити в порядок

4) набувати форми (вигляду); виходити (добре, погано); формуватися

5) пристосовувати (до чогось — to)

6) кроїти

* * *

1) форма, обрис

2) певна форма; порядок

3) вид, образ, вигляд

4) примара

5) стан, положення; спортивна форма

6) фігура ( жіноча); форми

7) зразок; модель; болванка ( для моделювання капелюхів); формочка (для пудингу, желе)

8) мaт. шейп

1) надавати форму; робити за яким-небудь зразком; робити, створювати ( з чого-небудь)

2) надавати чіткої форми; давати лад, приводити в порядок, упорядковувати

3) набувати форму, вигляду; виходити

4) (to) пристосовувати

МАТЕРІЯ (лат. materia - речовина) - категорія для означення об'єктивної реальності, незалежного від свідомості буття; в історії філософії ця категорія мала різний зміст. Початкові неоднозначні уявлення про М. як речовину (вода, повітря, вогонь і т.п.), що є підвалиною різноманіття плинного світу сущого, привели до питання - чи існує М. взагалі і якщо існує, то як самостійна сутність поза одиничними речами чи лише як можливість останніх. Платон вводить уявлення про безформне середовище, яке пізніше назвали "М." (hyle). Сам Платон використовував для його позначення різні терміни: "сприймаючий першопочаток", "годувальниця", "мати" В. ін розрізняв незриму, позбавлену форми, ірраціональну первинну М., як чисте становлення, і вторинну - чуттєво оформлену, рухому і плинну. Чиста ідея - первинна (чиста) М.; вторинна (чуттєво-плинна) М. - така структура платонівського світонородження, де ідея є дещо раціональне і вільне, а М. - випадкове і тому необхідне й неминуче ("Тимей"). Пізніше Плотин зазначав, що потреба у понятті М. з'являється лише там, де відбувається процес виникнення одного явища з іншого. Значну увагу проблемі М. приділяв Августин. М. у нього є суцільною невизначеністю: вона одночасно і "ніщо" і "дещо", "є" й "не є", повна відсутність форми і спроможність приймати різні форми. Антиномічний характер М., за Августином, обумовлює й антиномічність уявлень про неї: треба погодитися з тим, що її впізнаєш, не розуміючи, що де таке. Зрештою, Августин вважав М. створеною Богом. У новий час М. ототожнювалася з механічним субстратом (Гольбах, Гельвецій та ін.), саморухомою сутністю (Толанд, Спіноза). Берклі виступав з критикою поняття М. на тій підставі, що людське сприйняття здатне дати уявлення про окремі речі, але не про загальний їх речовинний субстрат. Якісно новий аспект у розуміння М. вніс марксизм, який, виходячи з матеріалістичного розуміння історії, звернув увагу на нередукованістьМ. до природних, зокрема фізичних явищ і речей. Енгельс заперечував існування "М. як такої" поза конкретними її проявами, розглядав М. як суперечливу, рухому єдність усього сущого. Ленін піддав критиці спроби інтерпретувати відкриття у фізиці на межі XIX - XX ст. як доказ можливості "зникнення М." Він визначав М. як категорію для позначення об'єктивної реальності, котра "дана у відчуттях", відбивається ними, але існує незалежно від них. З'ясування сутності М. відбувалося в історії філософії та науки при розгляді окремих питань: М. і субстанція; М. і свідомість (дух); М. і рух; М., простір і час; види і форми руху М. та ін. Матеріалісти ототожнювали М. з об'єктивною і самодостатньою дійсністю, субстанцією, універсумом, буттям, ідеалісти розглядали її переважно як субстрат, неістинну, минущу буттєвість, яка не має самостійного значення поза певним ідеальним чинником або відіграє негативну роль пасивного опору позитивним духовним інтенціям. XX ст. пов'язане, з одного боку, з намаганням редуктивного матеріалізму звести психічні процеси до фізичних і функціональнокібернетичних, з другого - з критикою редукціонізму, зокрема фізикалізму, і розробкою уявлень про структурно-емерджентну природу М. (критичний реалізм Селларса та ін.). Пробудження в останні десятиліття XX ст. інтересу до нестійких і нерівноважних процесів у природничих науках (синергетика, теорія катастроф та ін.), яке спостерігається і в сфері суспільного життя (проблеми геополітичних ризиків і загальноцивілізаційної динаміки, бурхливий розвиток конфліктології, стратегії перехідних процесів і кризових станів і т.д.) висуває на чільне місце питання трансформацій, межовості матеріальних процесів і, одночасно, проблему збереження їх самоідентичності. У цьому вимірі М. постає як "повнота", у якій відсутні абсолютно стійкі і незмінні утворення (речі, структури, рівні, відношення), актуальне перебуває у єдності з потенційним, а їх взаємоперетворення постає як перманентний процес оновлення дійсності; отож М. виступає як тотальність, або єдність, яка, розгортаючись у собі, залишається собі тотожною. Зазначений підхід набув розвитку в постнекласичній методології. У той же час для філософії XX ст. характерним є розчинення категорії М. в категорії буття або інших поняттях, призначення яких - зняти опозиції психологічного і фізичного, духу і М., суб'єкта й об'єкта, ідеї і речі ("нейтральні елементи досвіду" Шаха, "ціле" Сметса, "царина сутності" Сантаяни, "Бог" Тилліха, "думка про-" Гуссерля, "дике Буття" Мерло-Понті тощо).

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ - галузь філософського знання, одна з центральних філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ. Безпосереднім предметом вивчення Т. п. виступає реальна практика наукового й донаукового пізнання світу, досвід проведення наукових досліджень, історичний процес розвитку науки, відношення людського знання до об'єктивної дійсності та його зв'язок з практичною діяльністю людини і суспільства. Основним методом Т. п. є ідеальне розумове відтворення предмета вивчення у відповідних категоріальних структурах Н. а цій основі Т. п. здійснює раціональну реконструкцію процесу пізнання, накреслює оптимальні шляхи досягнення об'єктивної істини, розробляє продуктивні способи систематизації знання і його обґрунтування, формулює критерії істини, визначає найефективніші способи його практичного використання. Основними категоріями Т. п. є: суб'єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам'ять, мислення, розум) та об'єкт як данність суб'єктивної і об'єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб'єкта і об'єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об'єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільноісторична практика. Довкола центральних гносеологічних категорій зосереджуються основні філософські проблеми, які є наскрізними для майже всієї історії розвитку Т. п. Відповідно до характеру і змісту вихідних базових постулатів у висуненні та розв'язанні гносеологічних проблем Т. п. в історико-філософському процесі набуває своєрідних модифікацій, форм і відтінків, що визначають основні напрями її розвитку. Залежно від особливостей трактування природи суб'єкта, об'єкта та їхньої взаємодії Т. п. набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Якщо Т. п. надає перевагу чуттєвим пізнавальним здатностям і вважає відчуття єдиним джерелом знань, то вона відповідає рисам сенсуалізму. Т. п., для якої чуттєвий досвід відіграє визначальну роль у творенні знання, а форми мислення є лише засобами впорядкування даних цього досвіду, прибирає форми емпіризму. Відводячи провідну роль мисленню і трактуючи розум як джерело і критерій істинності знань, Т. п. розгортається за ознаками раціоналізму В. илучаючи частково або повністю досвід з процесу творення знань, Т. п. набирає форми апріоризму (апріорі). Як розділ філософії, Т. п. започаткована ще в Античні часи, зокрема в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку вона набула в філософських працях Бекона, Декарта, Локка, Ляйбніца, Канта, Гегеля, Маркса, Маха та ін. Сучасна Т. п. являє собою достатньо розгалужену систему філософських знань, складається з багатьох гносеологічних концепцій, що спираються на відмінні, інколи альтернативні ідеї, використовують багатий концептуальний апарат багатьох галузей науки. Умовно можна виділити основні групи споріднених Т. п.: реалістичні, що виходять з ідеї незалежності об'єкта пізнання і можливості його відображення в мисленні (діалектико-матеріалістичнаТ. п., причинний реалізм Рассела, критичний реалізм Сантаяни та Селлара, неореалізм Мура і Вайтгеда та ін.); аналітичні, які широко використовують логічні, фізикалістські та мовно-лінгвістичні ідеї (Шлик, Карнап, Гемпель, Поппер, Куайн, Брейтсуейт, Тулмін.); феноменологічні, що вважають явища єдиною реальністю, а її пізнання - концептуальним упорядкуванням даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер, Гудмен); психологічні, що використовують категорії психічного для розуміння пізнавального процесу і пізнавальних здатностей суб'єкта (Піаже, Інельдер, Брунер); прагматичні, що акцентують увагу на виправдованості та обґрунтованості тверджень, які формулюють знання і використовують ідеї утилітаризму, інструменталізму, операціоналізму (Джеймс, Дьюї, Бриджмен, Льюїс) тощо. Гносеологічні концепції, які повністю або частково заперечують можливість пізнання світу, називають агностицизмом (Г'юм). Проте між окремими версіями Т. п. не вдається провести чітких розмежувальних ліній, оскільки кожна конкретна модифікація виявляє риси різних філософських напрямів і може бути віднесена до двох і більше класифікаційних груп Ц. е зумовлено складністю та якісною багатостанністю процесу пізнання і неможливістю адекватно відтворити його на обмеженій множині вихідних принципів С. порідненими до Т. п. за предметом вивчення є логіка, методологія науки, філософія науки, феноменологія, аналітична філософія.

СПЕКУЛЯТИВНЕ ( від лат. speculor - спостерігаю, споглядаю) - умоглядне поєднання мислення і споглядання О. б'єкти свідомості людини даються у спогляданні. Оскільки існують об'єкти чуттєві і надчуттєві, то і споглядання має дві відповідні форми. З одного боку, це - чуттєве споглядання, яке доводить до свідомості чуттєвий світ. З другого - сприйняття свідомістю об'єктів абстрактних, загальних, що становлять зміст понять, категорій, ідей, потребує іншої форми споглядання, яка розроблялася в історії думки у вигляді інтелектуального споглядання, інтуїції. Багато філософів Античності, Середньовіччя і Нового часу таким чином намагалися визначити специфіку філософського знання, відрізняти його від буденного чи спеціально наукового знання. Для Канта С. - це пізнання чистим розумом або мисленням без допомоги відчуттів. Вся діалектика Канта, його вчення про паралогізми, антиномії та ідеал чистого розуму є критикою такого знання. Пізнання одним розумом він вважає неможливим, але й не заперечує синтетичної функції розуму, якщо вона обмежується досвідом. Теоретичною підставою погляду Канта була думка, що мислення і споглядання абсолютно несумісні, що не може бути інтелектуального споглядання, а може бути лише чуттєве. Для Канта поняття, категорії мислення - це пусті форми, зміст, який і є предметом споглядання, - поставляють чуття. На відміну од Канта, у Фіхте і Шеллінга інтелектуальне споглядання є основним способом осягнення філософських об'єктів. Гегель по-іншому тлумачив С., ніж Кант: воно - один із видів мислення: на відміну від розсудкового (розмежовує визначеності і протилежності) і негативно-діалектичного (здійснює іманентний перехід визначеностей у свою протилежність), С., або позитивно-розумне, осягає єдність визначень у їх протилежності. На відміну від релятивізму - негативної діалектики, Гегель вважав, що діалектика приводить до певного результату, оскільки поняття мають позитивний зміст, а отже, і заперечення їх - не просте відкидання, а інше позитивне поняття. В цьому докорінна відмінність від Канта: поняття у Гегеля не пусті форми мислення, а змістовні О. тже, мислення повинно бути поєднане з абстрактним спогляданням, щоб суб'єкт сприйняв зміст поняття. Але таке інтелектуальне споглядання Гегель категорично заперечує. С. є атрибутом чистого мислення, тоді як воно - поєднання мислення з загальним спогляданням. Без споглядання об'єкт мислення не може бути даний свідомості суб'єкта і пізнаний. Саме поняття умоглядного С. двоїсте, як видно із структури слова. Іноді Гегель ототожнював чисте споглядання і чисте мислення, але при цьому перше зникало, втрачало специфіку. В післягегелевській філософії існування С. заперечувалося - у Фоєрбаха, Конто, в марксизмі. Підстав для такого заперечення кілька. По-перше, С. доволі часто абсолютизувалося, що згодом надало терміну "С." негативного значення, як і однойменній операції в торговій діяльності Д. ругою підставою була слабка емпірична і методологічна база філософського і спеціально-наукового знання. Внаслідок цього багато понять формувалися з перевагою мислення над чуттєвими даними, поставали згодом як штучні конструкції, далекі від реальної дійсності В. ідкидається С. і тому, що в традиційній філософії воно було способом осягнення таких реальностей, як Бог, світовий розум, платонівські ідеї тощо.

Аристотель Стагірит (384, Стагір - 322) - давньогрецьк. філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 - 347 рр. - в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше - як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію А.С. поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої - знання задля знання; практичну - знання для діяльності; пойєтичну, творчу - знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за А.С., вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична - те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("Софія"), - те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії А.С. зараховував етику і політику, а до пойєтичної - риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна - й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію А.С., яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої - "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології А.С. складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний - субстанції; модальний - співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А.С. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причинаматерія; 2) формальна причина - морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в А.С. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. А.С., всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма - як реалізація такої можливості; рух - як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі А.С. посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі А.С. утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А.С., має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення А.С. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику - в розширеному її тлумаченні. Поліс А.С. розглядає як природне утворення, людину відповідно - як "тварину політичну" Р. оль держави А.С. вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми - тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення А.С. є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

[br]

Осн. тв.: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу".

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ і СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ - поняття, що набули широкого вжитку в методології історичного пізнання, до марксизму практично не вживалися. Суспільне буття є матеріальним природно-історичним процесом, де природні умови перетворюються в суспільні, історичні умови виробництва, що існують незалежно від суспільної свідомості і визначають все людське життя С. успільна свідомість є духовною стороною історичного процесу, не просто сукупністю індивідуальних свідомостей, а цілісним духовним явищем, що'має певну внутрішню структуру і включає різноманітні рівні (теоретичну і повсякденну свідомість, ідеологію і суспільну психологію) і форми свідомості (політичну і правову свідомість, мораль, релігію, мистецтво, філософію, науку). Специфічність С. Б. і С. С. полягає в їх соціально-історичній взаємозалежності і взаємовизначеності, яка включає суспільну практику, предметну діяльність, різноманітні історичні зв'язки і особливі форми духовної діяльності, цілепокладання, освоєння і розвиток культури минулого, проектування майбутнього та ін. Різноманітні типи детермінації людської життєдіяльності (природні, соціальні, історичні, психічні) утворюють особливу ієрархію, в якій складніші надбудовуються над простішими і, в свою чергу, впливають на них. Протиставлення буття і свідомості взагалі має сенс тільки в межах теорії пізнання. За межами пізнавальної діяльності С. Б. і С. С. як окремі феномени втрачають сенс і розглядаються через людське буття. Онтологічне осмислення виявляє людське буття не тільки як зовнішню реальність, а й як предметно-перетворюючу людську діяльність, завдяки якій ця реальність переходить, з одного боку, в предметні форми олюдненої дійсності, а з другого - в практично-духовні і теоретичні способи її освоєння. Власне онтологічне потрактування суспільної свідомості передбачає постановку питання про необхідність і можливість усвідомленості в процесі буття, дистанціювання суб'єкта й об'єкта пізнання. Так, буття, за Гайдеггером, було і залишається головним предметом думки, оскільки саме питання про буття найбільш важливе для людської істоти. Це буття окреслюється ним як "ось-буття", чиста присутність для предметних визначень. Осмислюється воно завдяки конкретно-феноменологічному (майже за Гуссерлем, але без посилання на терміни "свідомість", "ідея", "особистість") аналізу людської присутності в модусах її екзистенції (виявлення її вчинку, здійснення можливостей). Для екзистенціалізму людське буття (даний у людському досвіді світ) виступає як феномен буття дорефлексивного, як "буття-для-себе". Феномен приходить до буття завдяки свідомості, вільного (недетермінованого) проектування себе до своїх можливостей. Свідомість тут означає несубстанціональний абсолют, що продукує вільні акти та організовує світ у ситуацію. У працях Маркса був означений новий ступінь розвитку С. Б. і С. С. - суспільство, яке розглядалося не тільки як суб'єкт, протиставлений природі, а й як матеріальний об'єкт, що визначає життя людини. Розвиток суспільства прослідковувався через зміну суспільно-економічних формацій.

ОНТОЛОГІЯ ( від грецьк. οντοζ - суще; λόγοζ - слово, вчення) - філософське вчення про буття як таке. Поняття О. вперше було введене у XVII ст. Гокленіусом і остаточно закріплене у метафізиці Вольфа. Специфічне місце О. у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема буття. Остання чітко була окреслена елватами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платан розробив вчення про понадчуттєві засади буття - ідеї - як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плинний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундаментальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав критиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант О. становив радше опис фізичної реальності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "останньої" причини буття - понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії Ц. е вчення Аристотеля, як і вчення Платона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї західноєвропейської онтологічної традиції З. окрема, Псевдо-ДіонісійАреопагіт кладе неоплатоністську О. в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на корпусі ідей всієї середньовічної естетики С. ередньовічна схоластика виходила із сполучення античної О. із теологією. Абсолютне буття тут ототожнюється із Богом. Схоластична О. характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття - субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського О. - це відсторонене міркування про "чисті" форми буття. У філософії Відродження оригінальне тлумачення О. подає Кузанський. Розрізняючи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріального є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проблематика відходить на другий план (напр., у Г'юма О. як вчення відсутнє) Ф. ілософи ж раціоналісти роблять О. невід'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Принцип cogito ergo sum відкривав можливість зробити О. складовою частиною теорії пізнання С. піноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою О. робить тотожність Бога і Природи, котру він розумів як єдину, вічну і безконечну субстанцію, що є причиною самої себе Л. яйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив філософські засади для об'єднання О., космології і раціональної психології, що надалі уможливило систематизацію О. Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої О. нове розуміння буття, радикально трансформує попередню онтологічну традицію. За Кантом, не може бути О. поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Гегель повертаються до раціоналістичної традиції розбудови О. на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, коли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської О., буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західноєвропейському мисленні XIX ст. складається критичне ставлення до О. як філософської дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія життя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне розуміння О. Лише наприк. XIX і поч. XX ст. спостерігається відродження онтологічної проблематики. Неотомізм реставрує і систематизує О. середньовічної схоластики. "Критична О." Н. Гартмана намагається подолати розрив між онтологічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духовний світи як виявлення незалежних прошарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною О. феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєння. "ФундаментальнаО." Гайдеггера розкриває сенс буття через осмислення унікальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна О." Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спрямовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єкта, що фундує людську свободу і відповідальність. В ортодоксальному марксизмі О. - це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Недогматичні течії марксизму орієнтовані на О. діяльності як спосіб буття людини у світі (напр., "О. суспільного буття" Лукача). Посткласичний філософський дискурс, заперечуючи традиційну метафізику, намагається максимально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включивши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність.

1) захоплення, взяття; здобуття, одержання

2) виручка; бариші; збір (театральний)

3) розм. получка

4) улов (риби)

5) здобич (на полюванні)

6) оренда (землі)

7) орендована ділянка

8) мед. вдале щеплення

9) друк. урок складача

10) кін. кінокадр, дубль

11) популярна пісенька (п'єса)

12) шах. взяття (фігури)

v (past took; p.p. taken)

1) брати; хапати

2) захоплювати, оволодівати, завойовувати

3) ловити

4) привласнювати; брати без дозволу

5) відбирати, забирати (у когось — from)

6) користуватися; діставати; набувати; одержувати

7) вибирати

8) купувати

9) вигравати

10) юр. успадковувати

11) видобувати; збирати

12) сприймати; реагувати

13) розуміти, тлумачити

14) гадати, вважати

15) охоплювати, оволодівати

16) захоплювати; приваблювати

17) мати успіх, ставати популярним

18) записувати, реєструвати; протоколювати

19) фотографувати, знімати

20) виходити на фотографії

21) використовувати як приклад

22) уміщати

23) чіплятися, застрявати; заплутуватися

24) одружуватися; виходити заміж

25):

с.г. the cow took the bull — корова злучена

26) мед., с.г. прийматися; діяти

27) споживати, приймати (їжу тощо)

28) тех. тужавіти, тверднути

29) їздити (на таксі тощо)

30) орендувати; наймати

31) запрошувати, наймати на роботу

32) передплачувати (газету тощо)

33) брати (керівництво); нести (відповідальність)

34) вступати (на посаду)

35) займати (місце)

36) займати (позицію); дотримуватися (точки зору)

37) триматися (якогось напряму), рухатися (в певному напрямі)

38) набувати (вигляду, форми)

39) переборювати, долати (перешкоди)

40) відкривати (комусь таємницю)

41) вивчати (ремесло тощо)

42) вести (заняття тощо)

43) визначати (розмір тощо); знімати (показання приладу)

44) носити, мати розмір (ноги тощо)

45) зазнавати (покарання, втрат тощо)

46) витерплювати, зносити (неприємності тощо)

47) заразитися; захворіти

48) піддаватися (обробці тощо)

49) убирати, поглинати, усмоктувати

* * *

1) захоплення, взяття; одержання; шахм. узяття ( фігури)

2) cл. виторг, бариші; збір ( театральний); получка

3) улов ( риби)

4) оренда ( землі); орендована ділянка

5) популярна пісенька, п'єса

6) мeд.; cпeц. гарне щеплення, що прийнялося,

7) пoлiгp. "урок" складача

8) кiнo знятий кадр, кінокадр, дубль

9) мeд. пересадка ( шкіри)

10) запис ( на плівку)

••

1) брати; схопити

2) захоплювати; опановувати, завойовувати

3) привласнювати, брати ( без дозволу)

4) користатися; одержувати; здобувати

5) діставати, добувати

6) приймати (що-н.); погоджуватися (на що-н.)

7) сприймати, реагувати

8) розуміти; тлумачити

9) охоплювати, опановувати

10) захоплювати, захоплюватися; подобатися

11) записувати, реєструвати, протоколювати

12) знімати, фотографувати

13) використовувати як приклад

14) уміщати

15) вимагати; віднімати

16) (in, on) чіплятися (за що-н.); застрявати, заплутуватися (у чому-н.); the anchor took in the seaweed якір заплутався у водоростях

17) женитися; виходити заміж

18) с.-х. приймати

19) прийматися

20) починатися, розходитися, набирати силу

21) aмep. схоплюватися, замерзати

22) ставати, робитися

23) приймати (їжу, ліки)

24) їздити (на автобусі, таксі) [див. І 4,]

25) знімати, орендувати ( приміщення); наймати, запрошувати ( робітників)

26) виписувати або регулярно купувати ( газети); підписуватися ( на газету)

27) приймати (керівництво, обов'язки); нести ( відповідальність); взяти на себе (відповідальність, керівництво) to take command прийняти командування

28) займати ( місце)

29) займати ( позицію); дотримувати (думки, точки зору)

30) здобувати, приймати (вигляд, форму, значення); одержувати, успадковувати (ім'я, назва)

31) побороти, справитися ( з перешкодою); взяти ( висоту); вигравати, перемагати, брати верх ( у спортивному змаганні)

32) ( into) утаємничити, відкрити (таємницю, секрет)

33) вивчати (предмет, ремесло); вести, проводити ( заняття)

34) визначати (розмір, відстань); знімати ( показання приладів); вимірювати ( температуру) to take bearings орієнтуватися; з'ясовувати обстановку; пеленгувати

35) носити, мати розмір( ноги)

36) зазнавати (покарання, втрати)

37) витримувати, переносити (неприємності, удари); ( takeit) cл. виносити, терпіти

38) занедужати; заразитися ( хворобою)

39) піддаватися (обробці, фарбуавнню)

40) вбирати, поглинати ( рідину)

41) cпopт. приймати (подачу, м'яч)

42) to take to a place направлятися кудись

43)

44) to take smb for smth виводити когось ( на прогулянку) [див. *]

45) to take to smth захопитися чимсь ( вином)

46) починати займатися чимсь

47) to take to smb полюбити когось, відчути до когось симпатію; to take against smb виступати проти когось

48) to take after smb походити на когось; бути схожим на когось; наслідувати когось ( у поведінці думках)

49) to take smb; smth for smb; smth приймати когось, щось за когось, щось

50) to take smth; smb off smth; smb знімати щось з чогось

51) рятувати щось, когось від чогось, когось

52) викреслювати, вилучати когось з чогось ( зі списку)

53) збивати когось з чогось ( з ніг) [порівн. *]

54) to take smth from smth віднімати щось від чогось; to take from smth знижувати, послабляти

55) to take smth out of smth виносити щось звідкись; виймати щось звідкись ( руки з кишень); відволікати, розважати когось; усувати когось

56) to take smb through smth змусити когось зробити щось

57) to take smth; smb down smth вести щось, когось униз по чомусь. (по річці, дорозі)

58) to take smth up to smth доводити щось до певного часу

59) to take smb over some place водити когось, показувати комусь щось (звичн.. приміщення)

60) to take smb on /in, across, over / smth попадати комусь по якомусь місці, вдарити когось по чомусь

61) to take upon oneself to do smth братися за щось, брати на себе виконання чогось ІІІ А звичн. у сполученні з наступним віддієслівним іменником виражає одиничний акт або короткочасну дію, що відповідає значенню іменника

62) вiйcьк. приймати присягу; звичн. у сполученні з іменником виражає дію, що носить загальний характер

63) піти танцювати

64)

1. n

1) верхівка; вершина (гори); маківка, верх

2) верхня частина, верхній кінець

3) шпиль; купол, баня

4) верхня поверхня

5) найвищий ступінь

6) найвищий ранг; високе становище; перше місце

7) людина, яка займає високе становище (перше місце)

8) найкраща (відбірна) частина

9) початок, ранній етап

10) жмут (волосся)

11) волосся

12) голова

13) pl закоти (у чоботях)

14) високі чоботи з закотом

15) pl бот. бадилля

16) перо (цибулі)

17) гірн. покрівля (виробки)

18) мет. колошник

19) мор. марс

20) pl хім. дистиляти

21) pl фіз. звуки верхніх частот

22) дзига

2. adj

1) верхній

2) найвищий, максимальний

3) найголовніший

3. у

1) приставляти верхівку; вкривати (зверху)

2) зрізати верхівку

3) досягати вершини

4) перевалити (через гору); перестрибнути (через щось)

5) бути вершиною; височіти; увінчувати

6) бути на чолі (на першому місці)

7) досягати (певної величини)

8) переважати, бути першим

9) покривати (новою фарбою); підфарбовувати

10) с.г. підживлювати (посіви)

11) с.г. вивершувати (стіг)

12) с.г. покривати

13) розм. відтинати голову, обезглавлювати

14) повісити (тж top up)

15) спорт. бити по м'ячу зверху

* * *

1) верхівка; вершина; верхівка

2) верхня частина, верхній кінець

3) тім'я; голова

4) вищий ступінь

5) почало, ранній етап

6) pl одвороти ( чобіт); високі чоботи з одворотами

7) pl; бoт. бадилля

8) кapт. старша карта якої-н. масті ( у руці одного гравця); туз або король; pl дві старші карти якої-н. масті ( у бриджі)

9) гipн. крівля ( вироблення)

10) метал. колошник

11) мop. марс; топ

12) pl; xiм. легкі фракції, дистиляти

13) pl; фiз. звуки верхніх частот

14) удар по м'ячу вище за центр ( гольф)

••

1) верхній

2) вищий, максимальний; останній

3) найголовніший, найважливіший; вищий; високопоставлений

4) кращий, перший, ведучий

1) забезпечувати верхівкою; покривати ( зверху)

2) зрізати верхівку

3) досягати рівня, досягати вершини

4) бути завершенням; увінчувати, підноситися

5) бути на чолі; стояти на першому місці

6) бути більше (якої-н. величини)

7) покривати ( новою фарбою), підфарбовувати

8) c-г. проводити підкормку ( посіві)

9) cпopт. ударяти ( по м'ячу) зверху

10) c-г. вивершувати (стіг, скирту)

11) c-г. покривати

••

1) форма, обрис

2) певна форма; порядок

3) вид, образ, вигляд

4) примара

5) стан, положення; спортивна форма

6) фігура ( жіноча); форми

7) зразок; модель; болванка ( для моделювання капелюхів); формочка (для пудингу, желе)

8) мaт. шейп

1) надавати форму; робити за яким-небудь зразком; робити, створювати ( з чого-небудь)

2) надавати чіткої форми; давати лад, приводити в порядок, упорядковувати

3) набувати форму, вигляду; виходити

4) (to) пристосовувати

1) верхівка; вершина; верхівка

2) верхня частина, верхній кінець

3) тім'я; голова

4) вищий ступінь

5) почало, ранній етап

6) pl одвороти ( чобіт); високі чоботи з одворотами

7) pl; бoт. бадилля

8) кapт. старша карта якої-н. масті ( у руці одного гравця); туз або король; pl дві старші карти якої-н. масті ( у бриджі)

9) гipн. крівля ( вироблення)

10) метал. колошник

11) мop. марс; топ

12) pl; xiм. легкі фракції, дистиляти

13) pl; фiз. звуки верхніх частот

14) удар по м'ячу вище за центр ( гольф)

••

1) верхній

2) вищий, максимальний; останній

3) найголовніший, найважливіший; вищий; високопоставлений

4) кращий, перший, ведучий

1) забезпечувати верхівкою; покривати ( зверху)

2) зрізати верхівку

3) досягати рівня, досягати вершини

4) бути завершенням; увінчувати, підноситися

5) бути на чолі; стояти на першому місці

6) бути більше (якої-н. величини)

7) покривати ( новою фарбою), підфарбовувати

8) c-г. проводити підкормку ( посіві)

9) cпopт. ударяти ( по м'ячу) зверху

10) c-г. вивершувати (стіг, скирту)

11) c-г. покривати

••

АПОСТЕРІОРІ і АПРІОРІ ( від лат. а posteriori - з наступного; a priori - з попереднього) - філософські поняття, що визначають знання, набуте з досвіду, і знання, наявне в свідомості до досвіду Р. озрізнення цих видів знання особливо характерне для раціоналізму (Декарт, Ляйбніц та ін.). Сенсуалізм заперечував існування апріорних знань, природжених ідей та "істин розуму" на відміну від "істин факту" (Лоте, Гельвецій, інші мислителі). Кант, в "Критицічистого розуму" намагався поєднати ці точки зору і тим самим модифікував дані поняття Д. ля пояснення походження теоретичного знання (математики, природознавства, метафізики), він розчленував у ньому форми і "матерію" (матеріал). Форми споглядання (простір і час) та категорії - форми мислення - Кант вважав апріорними, а відчуття - досвідними, результатом впливу речей в собі на органи почуття людини. Підставою було те, що абстрактні (чисті) простір і час не даються нам іззовні, а виробляються зусиллями суб'єкта, дією продуктивної уяви, а категорії - працею мислення, розуму; на відміну від відчуттів, такі форми створюються, а не сприймаються. Активність суб'єкта має місце в обох випадках, але в першому вона більша і якісно інша, ніж у другому. Наступний період розвитку філософії довів, що філософські категорії - результат діяльності усього суспільства. Народжуючись, людина через мову і сукупність матеріальних і духовних відносин засвоює готові категоріальні структури пізнання і діяльності. Ці структури вже сформовані до неї, і людина їх сприймає, а не початково виводить із досвіду. Категорії філософії є узагальненням багатовікового досвіду людства, історії всього суспільства, а не лише розумової діяльності окремого індивіда Д. ійсне співвідношення апріорного та апостеріорного полягає у тому, що знання, які на попередньому етапі були одержані досвідним шляхом, сформувавшись, далі вже передують досвідові і в такий спосіб організують його і певним чином спрямовують. За такого розуміння апостеріорного та апріорного беруться до уваги як вторинний, відображальний характер знання, так і його активність.

СУПЕРЕЧНІСТЬ - у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини - боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють С. формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не-А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних С. заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми - матерії, сутності - явищу, свободи - необхідності...). По відношенню до світу в цілому С. - це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини - об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах С. проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; С. (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи С., а в реальному процесі - зміна основи для її розв'язання. Поява С. в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "С." та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей С. відіграють роль джерела розвитку - тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані С. стають гальмом розвитку. Розв'язання С. відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання С. здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому С. втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії - у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються - в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються К. оли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, - і весь процес починається спочатку. С. у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. С. є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні С. означає: 1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів; 3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон С., називаються несуперечливими. Проникнення С. у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними.

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.